"Біла гвардія", Михайло Булгаков

"Белая гвардия", Михаил Булгаков

Перша моя книжка, прочитана на Kindle. Прочитав досить швидко, буквально за декілька днів. Враження лишила по собі сильне, хоч і похмуре.

Місце і час дії: Київ 1918-1919 років. Ключова сюжетна лінія: життя родини Турбіних - представників російської інтелігенції, на фоні подій, пов"язаних зі втечею з Києва Скоропадського і німців, взяттям міста гетьманом Петлюрою, а потім і більшовиками. Ключова думка - драма життя інтелігентної людини під час військових дій, особливо таких абсурдно-хаотичних. Фактично ті події були своєрідною кашею з людських життів і політичних поглядів.

Що сподобалось:

"Чапаєв і Пустота", Віктор Пєлєвін

 "Чапаев и Пустота", Виктор Пелевин

Вдруге, чи може вже й втретє, перечитав Чапаєва і знов задоволений. На сьогодні це моя улюблена книга Пєлєвіна, як, власне Пєлєвін - мій улюблений російський сучасник.

Книжка чудова, дуже тонка. Не візьмуся писати про її основну суть чи ідею - не певен, що можу про це щось стверджувати, але в загальному вона справляє враження специфічної адаптації ідей буддизму на світ бандитської пострадянської та старої імперської Росій, і все це на фоні тонкого гумору з чудовими діалогами.

Пєлєвін, очевидно має сильну і чисту свідомість(безвідносно до того як саме він цього досягає). Певно саме через це так приємно читати діалоги його персонажів, які вже самі по собі несуть, як на мене, велику інтелектуально-художню цінність. Пєлєвін - це тонка гра інтелекту і гумору, часом з вкрапленнями інтелектуільної мужньості.
Інтелектуальна мужність і свобода - це те, за що я люблю його тексти. А ще за дуже гарний слог, різноманітний, але завжди дотепний і доречний.

"Снігова країна", Ясунарі Кавабата

  Повість «Снігова країна» не займе у вас багато часу, але я певна, що вона залишить по собі глибокий духовний слід. Ви й не спам’ятаєтесь, як настрій книги стане вашим настроєм. Можливо тому, що проза Кавабати більше схожа на поезію - вона ллється наче спокійні та прозорі води струмочка. А можливо тому, що фоном для почуттів слугують прекрасні пейзажі, які підсилюють переживання людей. Уся книга пронизана любов’ю східної людини до своєї країни та її природи.

«Снігова країна» вразила мене не лише своїм настроєм. Повість дозволяє краще пізнати культуру та звичаї Японії. Я багато дізналася про ставлення японських чоловіків до жінок та сім’ї, про побут та звичаї гейш (адже головною героїнею книги є саме гейша), про відмінності у житті столичних та провінційних жителів. Не залишить байдужим і історія кохання героїні – читач збирає її по шматочкам, наче мозаїку, але все одно багатьох частин не вистачає. А це завжди інтригує та примушує вигадувати свої варіанти подій.

Отже, «Снігова країна» є дуже атмосферною книгою, яку рекомендую прочитати і відчути.

 

RIP Борисе Стругацький

Сьогодні помер Борис Стругацький.

З їхньої літератури почалася моя любов до соціальної фантастики. Зрештою, ці брати в певній мірі були гуманістичними вихователями цілих поколінь радянського і пострадянського просторів.
Брати Стругацькі - це ціла епоха, не тільки в літературі, в свідомості людей.

Світла пам"ять.

"Академія", Айзек Азімов

Під «Академією» тут маю на увазі оригінальну трилогію Азімова з циклу романів, присвяченому існуванню галактичної імперії. Всього цикл складається з 7-ми романів, але ці три – є першими з написаних і центровими в контексті хронології описуваних подій. В цю трилогію входять романи: «Академія», «Академія і імперія» та «Друга академія». Це перше, що я прочитав з Азімова.

Романи чудові. Сюжет досить неочікуваний – фактично інтрига зберігалася до останньої сторінки. В певному розумінні можна було б назвати цю трилогію – хорошим галактичним sci-fi детективом.

Приємно вразила глибина і масштаб описуваних подій. Причому соціальні процеси, що відбуваються у романах, виглядають досить природними, правдоподібними. Концепція психоісторії – потужна і досить добре реалізована.

Щодо конкретних людей і їх поведінки, тут на перший погляд Азімов трохи слабший, бо небагато уваги приділяє опису переживань та розмірковувань окремих людей. Відповідно герої виходять дещо планарні, можливо трохи поверхневі. Але, з іншого боку, концепцію психологічних маніпуляцій і особистісних поведінкових нюансів він витримав, як на мене, дуже добре.

В цілому ж моє знайомство з Азімовим, вважаю, пройшло на відмінно. При нагоді буду читати ще.

"Моя Європа", Анджей Стасюк та Юрій Андрухович

"Моя Європа" - це збірник з двох есеїв, "Корабельного щоденника" Анджея Стасюка та "Центрально-східної ревізії" Юрія Андруховича. Есеї досить величенькі, то ж напишу про кожний окремо. Але спершу, хто не знає або не певен (як я, наприклад):

Есе́, есе́й (фр. essai — спроба, начерк) — невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми; це жанр, який лежить на перетині художньої та публіцистичної (часом науково-популяризаторської) творчості. (Підказує рідна Вікі)

То ж з есеями, як кажуть, "взяткі гладкі". Ну але нам-то що.

"Корабельний щоденник", Анджей Стасюк

Розповідь Стасюка про своє бачення центральної Європи, ще більше про своє бачення себе в ній. Трохи про подорожі та їх ефективність у контексті розширення чакр. Ще про циган. Здається, Стасюк їм дуже симпатизує, як нічим не зв"язаним, себто вільним людям. Іншим він симпатизує менше. Про Дунай. Ще про географію

"Принаймні з огляду на те, що найшляхетніша форма снів наяву завжди оперує простором."

"Зрештою, з усього на світі, що виростає понад нами, саме вона витримує нас найдовше, до того ж із терплячістю, якщо й не надприродною, то принаймні цілком безкорисливою."

А ще про Дунай, про Дунай він згадує досить часто. Взагалі його есе - це певна неконтрольована послідовність спогадів, вічдуттів та роздумів на тему самоідентифікації. Все це у такому розмазаному хаотичному порядку, що і сам есей мені після прочитання почав нагадувати темну річку. Тобто є певний рух, навіть певний виділений напрямок, але немає за що зачепитись.

"Центрально-східна ревізія", Юрій Андрухович

Ця річ мені сподобалась набагато більше. Можливо тому, що по суті дещо простіша у викладенні, можливо й тому, що послідовніша та глибша. Андрухович описує власні спогади і відчуття, пов"язані з родиною, заглиблюючись у часі аж до прадіда, точніше прадідів. З тих часів і веде свою історію і, відповідно, свої відчуття, аж до сьогодення. Відчуття спорідненості, але певно ще більше - чоловічої самотньості.

Серед того, що хочеться відмітити - роздуми на тему ролі України у історичних процесах навколо неї. Її драма. Тут Андрухович, як на мене, дуже влучний:

 "Перебування між росіянами й німцями - історичне призначення Центральної Європи. Центральноєвропейський страх історично коливається між двома тривогами: німці йдуть, росіяни йдуть. Центральноєвропейська смерть - це смерть в"язнична або табірна, до того ж колективна, Massenmord, зачистка."

Але ця розповідь більше про людину, ніж про країну. Сильна і щира, майже інтимна, може навіть трохи маскуліністична, та все одно насичено драматична. Добре витриманий стиль. Цей есей - один з моїх улюблених творів Андруховича.
Наприкінець ще відмічу, у роздумах про життя і про смерть приходить до висновків, що

"Відкритість - єдине, що нам залишається, щоби знаходити хоч якесь порозуміння з іншими, з усім, що навкало і всередині нас. Відкритість життю, відкритість смерті, відкритість минулому й відкритість майбутньому." 

- хоча б за це його варто любити :)

Вцілому ж обидва есеї цікаві і цілком читабєльні. Андрухович тут дуже добрий.

Нобелівська премія

  Хто ще не знає, сьогодні Нобелівську премію з літератури отримав китаєць Мо Янь "who with hallucinatory realism merges folk tales, history and the contemporary". Пруфлінк.

"Таємниця", Юрій Андрухович

Ця книжка – щось на кшталт мемуарного роману Андруховича. Написаний він, нібито (тобто точно невідомо чи справді так) по розшифровці серії інтерв’ю з німецьким журналістом Еґоном Альтом, який згодом загинув у автокатастрофі.

Враження від цього роману склалися суперечливі. З одного боку цікаво почитати про життєві спогади Андруховича й з цим пов’язані переживання. Як часто буває з книжками сучасників, частково це цікаво й тому, що я теж застав трохи тих часів про які він пише і маю якесь власне бачення.
Стиль написання мені імпонує. Як, власне, і роздуми самого Андруховича.

З іншого боку, з емоційної точки зору вся його розповідь просякнута якоюсь похмурістю й у певному розумінні безсилістю. Зокрема, коли дочитував, спіймав себе на такій думці: «Все таки добре, що я не письменник». Тут я маю на увазі цю споглядацьку позицію, якою в певній мірі мені здалася позиція самого Андруховича. Якісь активні дії його або змушували робити ззовні, або робили в більшості його друзі. Склалося враження, наче все відбувалося просто саме по собі без активного втручання його самого. В принципі нічого надзвичайного, але трохи так «нє по-мужскі, штолє».

Якось непевно він згадує у книзі свою дружину та інших жінок, з якими мав якісь стосунки – кеп каже, що це тому що дружина за певні спогади може і роги обламати. Що цікаво, як читав то думав «що ж його дружина про це думає і як реагує?». Через деякий час побачив у новинах невеличке інтерв’ю з його дружиною, в якому вона власне про це (насправді в контексті одкровень іншої його книжки) і розказує. C'est la vie.

Персонажі (себто Андрухович і КО) багато п’ють і курять. Часті сцени, де вони  або напиваються або накурюються і таким чином відкривають себе для нових відчуттів. Не те щоб я був дуже проти такого підходу або активно пропагував здоровий спосіб життя, ну але все таки це трохи кепсько навіть зважаючи на їхню «мистецьку натуру». Як нажертися – то кожен другий
герой і письменник, що там.

Майже в кінці книжки була зачепила фраза, точно вже не пригадаю як звучить, але суть приблизно така: «Які дебіли придумали, ніби ранок це радісний і світлий момент?..» Вікі каже, що насправді цитата звучить так:

«Найбільше жалю буває вранці. Ти прокидаєшся — і розумієш, як усе жахливо...» 

- може бути. «То бухати треба менше» - хочеться йому на це сказати, ну але… І знов виходить, що це якась клята спроба втечі від самого себе. Звідки в нього це постійне бажання втекти?..

Де мужність і твердість, Юра, де?

"Дисидент. Вацлав Гавел", Даніел Кайзер

     Наразі у нас біографія Вацлава Гавела у виконанні Даніела Кайзера.

    Хто не знає, Вацлав Гавел - чеський драматург, дисидент, правозахисник, останній президент Чехословачиини (1989-1992) та перший президент Чехії (1992-2003).
    Безсумнівно це непересічна людина, тим більше для свого часу.

    Маю зізнатися, що прочитавши цю книгу, трохи в ньому розчарувався. Хоча, що ж, розчарування - це завжди результат недоречності власних ілюзій. Сам винен.
    Одразу скажу, як на мене, то Кайзер у своїй книжці добряче ідеалізує Гавела. Дуже рідко де можна зустріти критичне висвітлення якогось його вчинку. Натомість більшість дій і реакцій Гавела відображуються чи у підкреслено позитивному ракурсі, чи принаймні нейтральному. І навіть цей нейтральний тон практично завжди містить виправдовувальний відтінок. Зовсім інша справа з його опонентами - тут автор не соромиться часом посипати трохи перцю на голову Гавелового суперника. Певно гарний коньяк наливав Гавел Кайзеру під час їх розмов :)
   Такий підхід Кайзера можна зрозуміти, але тим не менше це трохи стомлює, бо раз усвідомивши цей перекос до позитиву, вже не можеш просто довіритись авторові і змушений постійно критично переосмислювати прочитане.

     Але, не дивлячись на певну "пересвіченість" образу Гавела, багато де по тексту проступають (та й сам Кайзер періодично намагається бути об"єктивним) випадки, які вибиваються з загального ідеалістичного тону і наводять на думку, про іншу, темну (можливо дещо аморальну) сторону Гавела, яку Кайзер вирішив трохи обійти стороною. Зокрема певний інтерес, принаймні для мене, складає особисте життя Гавела - цікаво як публічні люди (подібного формату) розрулюють це питання в контексті моралі і відповідальності. І хоча автор цю тему старанно замовчує, все ж з тих малих деталей, що він таки зауважує, складається враження, що Гавел тут пішов по типовому шляху богеми: алкоголь, легкі наркотики, сексуальні пригоди...
    Митці... Тепер думаю - чи багато письменників написали свої твори будучи тверезими?.. :)

    Однак, не дивлячись на все це, не можна також оминути і того факту, що Гавел справді дуже багато працював і досить самовіддано боровся з режимом. Чого вартий лише той тиск, який чинила на нього Державна Безпека на протязі багатьох років. До того ж, безсумнівно, він був сильним і харизматичним інтелектуалом і славу свою мав не задарма. Досить цікаво було читати про утиски з боку ДБ і порівнювати це з сучасним станом справ у пострадянських країнах.
    Зрештою його історія цікава ще й тому, що все це відбувалося відносно нещодавно і деякі її моменти хтось міг спостерігати так би мовити "наживо".

    Цікаво, що прочитавши цю книгу я ще більше впевнився в думці, що одна особистість мало впливає на хід глобальних (візьмемо навіть дрібніше - державних подій). Що вона справді може зробити - це пришвидшити їх перебіг чи трохи змінити їх формат. Феномен Гавела зміг реалізуватися лише завдяки певному збігові обставин, як то: розвал радянського союзу, специфіка чехословацької ситуації і її ролі у ЧССР. Таку ж думку на останніх сторінках висловлює і сам автор.

    Ще один цікавий висновок, який підтверджується історією Гавела - демократія в тому вигляді, в якому вона існує зараз, а скоріше позитивність чи етична легітимність демократії, як вибору народу - міф. Коли доходить до справи - в хід йдуть більш чи менш грубі маніпуляції. І народ тут виступає не як представник свідомого вибору, а скоріше як апологет найкращих маніпуляторів.


    Можна було б ще багато писати про цю книжку та самого Гавела, але напевно буде краще, якщо ви на все це подивитесь самі. Книжка, як на мій погляд, не те щоб надзвичайно класна, але досить непогана й цікава.

Best regards.

"Маргаритко, моя квітко", Крістіне Нестлінгер

      Якщо ви вже давно не дитина, але все ще любите згадувати свої яскраві та переповнені почуттями підліткові роки, то обов’язково почитайте цю книгу. Розповідь про радощі та перипетії у житті австрійської родини дозволить вам переосмислити власні стосунки з батьками. Персонажі Крістін Нестлінгер - далеко не ідеали, вони мають купу комплексів та сумнівів, морочать один одному голови і ніяк не дадуть ради своєму життю. Але подає авторка це просто і не засуджуючи, як даність становленню дорослої особистості, що дозволяє читачу згадати і прийняти себе-підлітка таким, яким він був. Крім того, ви матимете змогу обміркувати разом з Крістін Нестлінгер своє ставлення до проблем фемінізму та відношення соціуму до неформальної молоді. То ж приємного прочитання!

"Московіада", Юрій Андрухович

 Напевно це перша книжка, з якої я, скажімо так, полюбив творчість Андруховича та і взагалі почав придивлятися до сучасних українських письменників. Карнавально-фантастична, чи то фантастично-карнавальна. Такий собі «темний карнавал» у сучасному контексті (точніше у контексті переламних 90-х). Особисто мені цей стиль, як і його реалізація Андруховичем, дуже сподобалися. Атмосферу створює незвичайну, по-дорослому казкову і темну. І це класно.

Головний герой безумовно симпатичний, хоч і творить постійно якось несусвітню хєрню. Зокрема ставлення до жінок (як, власне, і до всього іншого) типово гультяйське. Тим не менше в ряді ситуацій видно, що поняття совісті йому зовсім не чуже. Зокрема у пам’яті добре викарбувався епізод з дєсантніком. Можливо у головному персонажі саме втілена певна власна сповідь Андруховича перед читачем та в першу чергу перед самим собою.

В цілому роман полишає цільне враження, атмосфера тримається до самого закінчення. Суцільна сіра, холодна, самотня череда спроб знайти вихід з містичних московських декорацій(у широкому сенсі). Діалоги досить живі, в більшості своїй дотепні, з добрим відтінком чорного гумору. В цьому контексті можна назвати «Московіаду» містичною комедією. Ну і секс… Як же без нього... Хоч поданий, можливо, не так і погано – небагато, не дуже відверто, але досить інтимно, може навіть щиро.
Ще відмічу, що Юрій в книзі жартома цитує самого себе: 

– Єдине, в чому я помилився. – стомленим голосом почав ти, – це те, що повірив у можливість свободи. Однак свобода виглядає ілюзорно, як вдало відзначив в одному зі своїх віршів Андрухович!… А жаль…

На перший погляд може видатись, що це випендрьож, але, насправді, більше схоже на стьоб над самим собою.

То ж в цілому «Московіада» полишає враження свіжої, живої розповіді. Містика і карнавальний символізм додають книзі неординарного присмаку та оригінальності. Серед наших сучасних письменників такого стилю я не зустрічав. Як на мій погляд «Московіада» - одна з найкращих книжок наших сучасників, та, можливо найкраща серед творчості Андруховича. Хоч щодо останнього маю сумніви.

"Роксолана", Павло Загребельний

Що ж… нарешті прочитав цю книжку. Гідна, потужна, хоч місцями і досить важка література. В школі я таку, певно б, не осилив.

Що сподобалось… Сподобався акцент на психології, відчуттях героїв. Зрештою, сам автор у післямові стверджує, що перш за все хотів зробити історичний роман – психологічним, донести відчуття і почуття героїв, показати епоху через відчуття людей. Схоже йому це вдалося. Всі персонажі були досить реалістичними, суперечливими, часом ірраціональними, тобто такими, якими певно і були живі їх прототипи. Не було оцього «чорно-білого» у висвітленні вчинків, хоча, може Роксолана й була дещо «зпозитивлена». Хто ж тепер дізнається як воно було насправді… Принаймні добре видно, що Загребельний намагався бути об’єктивним й історичний контекст дослідив досить ґрунтовно.

Щодо сюжету – дурні часи були, що, між іншим, Загребельний теж добре передав. Головні герої ніби розумні і досить благородні люди, але контекст їхнього життя, формалізм локальної культури, традицій, вимагають від них дурних, деструктивних, вчинків. Ця вимушена деструктивність робить ту епоху, відповідно й the роман – практично суцільною драмою, з невеличкими перервами на радісні події, які згодом знов затьмарюються чиїмось горем. Суцільна безвихідь. Таке…

З важкого, а часом може й обтяжливого у романі –  численні описи страждань Роксолани і її роздумів над своєю долею. Воно зрозуміло, але іноді все таки трохи важко, трохи забагато. Це певно тому, що сам сидиш собі на кріслі і «у вус не дмеш», думаєш: «Ех, бійок би побільше». Розбестив мене цей американський кінематограф...

Мова у Загребельного гарна, барвиста. Стиль, як на мене, якоїсь такої собі середньої важкості сприйняття (принаймні як на технаря). В цілому –  сильне та цілком читабельне. Як кажуть – класика, вона і є класика. По суто власному сприйняттю я поставив би десь 8 балів з 10 (нехай пробачить мені Загребельний таке зухвальство).

Cormac McCarthy - The Road

Кормак МакКарті - “Дорога”.

 

   Наразі, це найкраща постапокаліптична книжка, яку я читала. А я їх останнім часом багато читала :)

  Сюжет простий до банальності — після опустошуючої катастрофи життя на планеті поступово гине. Вже немає ні рослин, тварини також на грані зникнення — птахи вимерли, більшість звірів також, лиш де-не-де трапляються собаки. Земля покрита шаром попелу, а океан, колись такий повний життя, тепер мертвий і безликий. Людей також мало залишилось — померли від голоду, холоду і рук інших людей. Коли немає вдосталь їжі, що ж ще їсти, як не плоть собі подібних?

   І в цих мороці і безвиході двоє — Батько і Син — намагаються вижити. Ідуть до океану, ледве волочачи свої мізерні пожитки. Ідуть, хоча навіщо, навіщо їм жити, якщо земля вже померла і перспективи ніякої. Ідуть, хоча легше було б покінчити життя самогубством. Ідуть, хоч у будь-який момент можуть бути зїденими каннібалами. Невже людська тяга до виживання настільки сильна?

   І у світі, де вже давно немає ніяких моральних норм, вони намагаються зберегти хоч частинку людяності.

Ми ж хороші?

проходить лейтмотивом через усю книжку. І хочеться вірити, що вони і залишаться хорошими.

   Також хочеться відмітити екранізацію “Дороги”, зняту Хіллкоутом у 2009 році. Фільм вийшов на диво вдалим і близьким до сюжету і духу книжки. Що, нажаль, велика рідкість.

"Війна і спокій", Анджей Бобковський

 Нещодавно дочитав цю чудову книжку, то ж нехай вона буде тут першою :)
 Одразу зауважу, повна назва книги - "Війна і спокій, французський щоденник 1940 - 1944". Це щоденник поляка, який перебував у Франції під час другої світової війни. То ж, пару слів про те, чому я радив би вам прочитати цю книгу:

1. Добрий, живий стиль. Не дивлячись на те, що це щоденник, він має чудовий, своєрідний, стиль написання.
2. Незаангажованість. Це книжка про другу світову війну, але з дуже незвичної точки зору. Більшість особисто моїх уявлень про другу світову насправді формувалось на радянському кіно, книжках, піснях, переказах. Все це в певній мірі було просякнуте ідеологією, жорстко рецензоване. В цій книжці можна побачити все під зовсім іншим кутом, з позиції поляка, зрештою з позиції західного європейця.
3. Якісний переклад. Якісно перекладена гарною українською мовою, щоправда з незначним ухилом до польської, що особисто мені було іноді не звично, але цілком стравно: «міт» замість «міф», «Гемінгвей» і т.п. В будь якому разі враження від перекладу дуже гарне, побільше б такого.
4. Людяність. Гуманність Бобковського вражає. На противагу існуючим на той час ідеологіям комунізму, націоналізму, фашизму, він протиставляє право людини на свободу індивідуальності, виступає за вільну людину  «з м’яса і кісток». Виступає проти будь яких «святих» абстракцій, заради яких варто проливати людську кров.
5. Історичність. Записи датовані, то ж декому досить цікавим може бути відстежувати події другої світової у часі. Багато цікавих деталей, особливо про стосунки між сторонами конфлікту.
6. Освіченість. Бобковський дуже добре знав літературу і досить часто посилався на класичних та сучасних письменників (не тільки), що може бути цікавим маніякам-літературофілам, а особливо любителям польської літератури.
7. Мужність. Практично нема ниття, хоч людина писала це під час війни. До порівняння чомусь першою згадується «Записки… » Костенко, яку не зміг дочитати саме через постійне ниття(хай там як, вірші у неї чудові, але проза - …).

Зрештою, це просто чудова, якісна книжка. Безумовно одна з найкращих серед тих, що я читав останнім часом.

P.S. Річ, на яку я звернув увагу вже майже дочитавши цю книжку - у оформленні використані фотографії Анрі Картьє-Брессона ;)

Правила публікування

1. У назві публікації обов'язкова назва книжки і автор.
2. Обов'язкові теги - автор, жанр, сторіччя.
3. Дозволяється використовувати тільки стандартний шрифт.
4. Блог орієнтований на україномовну аудиторію, тому дозволяються публікацію тільки українською мовою, однак інші мови допускаються у цитатах і коментарях.
5. Довгі цитати (довші 5 рядків) повинні розміщуватись під катом. Як зробити кат, описано отут.
6. Спойлери повинні ховатись під кат, а над катом повинне міститись попередження.
7. Розмір зображень не повинен перевищувати 600х600 пікселів.
8. Учасники забов'язуються проявляти взаємну повагу в обговореннях.