"Моя Європа", Анджей Стасюк та Юрій Андрухович

"Моя Європа" - це збірник з двох есеїв, "Корабельного щоденника" Анджея Стасюка та "Центрально-східної ревізії" Юрія Андруховича. Есеї досить величенькі, то ж напишу про кожний окремо. Але спершу, хто не знає або не певен (як я, наприклад):

Есе́, есе́й (фр. essai — спроба, начерк) — невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми; це жанр, який лежить на перетині художньої та публіцистичної (часом науково-популяризаторської) творчості. (Підказує рідна Вікі)

То ж з есеями, як кажуть, "взяткі гладкі". Ну але нам-то що.

"Корабельний щоденник", Анджей Стасюк

Розповідь Стасюка про своє бачення центральної Європи, ще більше про своє бачення себе в ній. Трохи про подорожі та їх ефективність у контексті розширення чакр. Ще про циган. Здається, Стасюк їм дуже симпатизує, як нічим не зв"язаним, себто вільним людям. Іншим він симпатизує менше. Про Дунай. Ще про географію

"Принаймні з огляду на те, що найшляхетніша форма снів наяву завжди оперує простором."

"Зрештою, з усього на світі, що виростає понад нами, саме вона витримує нас найдовше, до того ж із терплячістю, якщо й не надприродною, то принаймні цілком безкорисливою."

А ще про Дунай, про Дунай він згадує досить часто. Взагалі його есе - це певна неконтрольована послідовність спогадів, вічдуттів та роздумів на тему самоідентифікації. Все це у такому розмазаному хаотичному порядку, що і сам есей мені після прочитання почав нагадувати темну річку. Тобто є певний рух, навіть певний виділений напрямок, але немає за що зачепитись.

"Центрально-східна ревізія", Юрій Андрухович

Ця річ мені сподобалась набагато більше. Можливо тому, що по суті дещо простіша у викладенні, можливо й тому, що послідовніша та глибша. Андрухович описує власні спогади і відчуття, пов"язані з родиною, заглиблюючись у часі аж до прадіда, точніше прадідів. З тих часів і веде свою історію і, відповідно, свої відчуття, аж до сьогодення. Відчуття спорідненості, але певно ще більше - чоловічої самотньості.

Серед того, що хочеться відмітити - роздуми на тему ролі України у історичних процесах навколо неї. Її драма. Тут Андрухович, як на мене, дуже влучний:

 "Перебування між росіянами й німцями - історичне призначення Центральної Європи. Центральноєвропейський страх історично коливається між двома тривогами: німці йдуть, росіяни йдуть. Центральноєвропейська смерть - це смерть в"язнична або табірна, до того ж колективна, Massenmord, зачистка."

Але ця розповідь більше про людину, ніж про країну. Сильна і щира, майже інтимна, може навіть трохи маскуліністична, та все одно насичено драматична. Добре витриманий стиль. Цей есей - один з моїх улюблених творів Андруховича.
Наприкінець ще відмічу, у роздумах про життя і про смерть приходить до висновків, що

"Відкритість - єдине, що нам залишається, щоби знаходити хоч якесь порозуміння з іншими, з усім, що навкало і всередині нас. Відкритість життю, відкритість смерті, відкритість минулому й відкритість майбутньому." 

- хоча б за це його варто любити :)

Вцілому ж обидва есеї цікаві і цілком читабєльні. Андрухович тут дуже добрий.

Нобелівська премія

  Хто ще не знає, сьогодні Нобелівську премію з літератури отримав китаєць Мо Янь "who with hallucinatory realism merges folk tales, history and the contemporary". Пруфлінк.

"Таємниця", Юрій Андрухович

Ця книжка – щось на кшталт мемуарного роману Андруховича. Написаний він, нібито (тобто точно невідомо чи справді так) по розшифровці серії інтерв’ю з німецьким журналістом Еґоном Альтом, який згодом загинув у автокатастрофі.

Враження від цього роману склалися суперечливі. З одного боку цікаво почитати про життєві спогади Андруховича й з цим пов’язані переживання. Як часто буває з книжками сучасників, частково це цікаво й тому, що я теж застав трохи тих часів про які він пише і маю якесь власне бачення.
Стиль написання мені імпонує. Як, власне, і роздуми самого Андруховича.

З іншого боку, з емоційної точки зору вся його розповідь просякнута якоюсь похмурістю й у певному розумінні безсилістю. Зокрема, коли дочитував, спіймав себе на такій думці: «Все таки добре, що я не письменник». Тут я маю на увазі цю споглядацьку позицію, якою в певній мірі мені здалася позиція самого Андруховича. Якісь активні дії його або змушували робити ззовні, або робили в більшості його друзі. Склалося враження, наче все відбувалося просто саме по собі без активного втручання його самого. В принципі нічого надзвичайного, але трохи так «нє по-мужскі, штолє».

Якось непевно він згадує у книзі свою дружину та інших жінок, з якими мав якісь стосунки – кеп каже, що це тому що дружина за певні спогади може і роги обламати. Що цікаво, як читав то думав «що ж його дружина про це думає і як реагує?». Через деякий час побачив у новинах невеличке інтерв’ю з його дружиною, в якому вона власне про це (насправді в контексті одкровень іншої його книжки) і розказує. C'est la vie.

Персонажі (себто Андрухович і КО) багато п’ють і курять. Часті сцени, де вони  або напиваються або накурюються і таким чином відкривають себе для нових відчуттів. Не те щоб я був дуже проти такого підходу або активно пропагував здоровий спосіб життя, ну але все таки це трохи кепсько навіть зважаючи на їхню «мистецьку натуру». Як нажертися – то кожен другий
герой і письменник, що там.

Майже в кінці книжки була зачепила фраза, точно вже не пригадаю як звучить, але суть приблизно така: «Які дебіли придумали, ніби ранок це радісний і світлий момент?..» Вікі каже, що насправді цитата звучить так:

«Найбільше жалю буває вранці. Ти прокидаєшся — і розумієш, як усе жахливо...» 

- може бути. «То бухати треба менше» - хочеться йому на це сказати, ну але… І знов виходить, що це якась клята спроба втечі від самого себе. Звідки в нього це постійне бажання втекти?..

Де мужність і твердість, Юра, де?

"Дисидент. Вацлав Гавел", Даніел Кайзер

     Наразі у нас біографія Вацлава Гавела у виконанні Даніела Кайзера.

    Хто не знає, Вацлав Гавел - чеський драматург, дисидент, правозахисник, останній президент Чехословачиини (1989-1992) та перший президент Чехії (1992-2003).
    Безсумнівно це непересічна людина, тим більше для свого часу.

    Маю зізнатися, що прочитавши цю книгу, трохи в ньому розчарувався. Хоча, що ж, розчарування - це завжди результат недоречності власних ілюзій. Сам винен.
    Одразу скажу, як на мене, то Кайзер у своїй книжці добряче ідеалізує Гавела. Дуже рідко де можна зустріти критичне висвітлення якогось його вчинку. Натомість більшість дій і реакцій Гавела відображуються чи у підкреслено позитивному ракурсі, чи принаймні нейтральному. І навіть цей нейтральний тон практично завжди містить виправдовувальний відтінок. Зовсім інша справа з його опонентами - тут автор не соромиться часом посипати трохи перцю на голову Гавелового суперника. Певно гарний коньяк наливав Гавел Кайзеру під час їх розмов :)
   Такий підхід Кайзера можна зрозуміти, але тим не менше це трохи стомлює, бо раз усвідомивши цей перекос до позитиву, вже не можеш просто довіритись авторові і змушений постійно критично переосмислювати прочитане.

     Але, не дивлячись на певну "пересвіченість" образу Гавела, багато де по тексту проступають (та й сам Кайзер періодично намагається бути об"єктивним) випадки, які вибиваються з загального ідеалістичного тону і наводять на думку, про іншу, темну (можливо дещо аморальну) сторону Гавела, яку Кайзер вирішив трохи обійти стороною. Зокрема певний інтерес, принаймні для мене, складає особисте життя Гавела - цікаво як публічні люди (подібного формату) розрулюють це питання в контексті моралі і відповідальності. І хоча автор цю тему старанно замовчує, все ж з тих малих деталей, що він таки зауважує, складається враження, що Гавел тут пішов по типовому шляху богеми: алкоголь, легкі наркотики, сексуальні пригоди...
    Митці... Тепер думаю - чи багато письменників написали свої твори будучи тверезими?.. :)

    Однак, не дивлячись на все це, не можна також оминути і того факту, що Гавел справді дуже багато працював і досить самовіддано боровся з режимом. Чого вартий лише той тиск, який чинила на нього Державна Безпека на протязі багатьох років. До того ж, безсумнівно, він був сильним і харизматичним інтелектуалом і славу свою мав не задарма. Досить цікаво було читати про утиски з боку ДБ і порівнювати це з сучасним станом справ у пострадянських країнах.
    Зрештою його історія цікава ще й тому, що все це відбувалося відносно нещодавно і деякі її моменти хтось міг спостерігати так би мовити "наживо".

    Цікаво, що прочитавши цю книгу я ще більше впевнився в думці, що одна особистість мало впливає на хід глобальних (візьмемо навіть дрібніше - державних подій). Що вона справді може зробити - це пришвидшити їх перебіг чи трохи змінити їх формат. Феномен Гавела зміг реалізуватися лише завдяки певному збігові обставин, як то: розвал радянського союзу, специфіка чехословацької ситуації і її ролі у ЧССР. Таку ж думку на останніх сторінках висловлює і сам автор.

    Ще один цікавий висновок, який підтверджується історією Гавела - демократія в тому вигляді, в якому вона існує зараз, а скоріше позитивність чи етична легітимність демократії, як вибору народу - міф. Коли доходить до справи - в хід йдуть більш чи менш грубі маніпуляції. І народ тут виступає не як представник свідомого вибору, а скоріше як апологет найкращих маніпуляторів.


    Можна було б ще багато писати про цю книжку та самого Гавела, але напевно буде краще, якщо ви на все це подивитесь самі. Книжка, як на мій погляд, не те щоб надзвичайно класна, але досить непогана й цікава.

Best regards.