"Маргаритко, моя квітко", Крістіне Нестлінгер

      Якщо ви вже давно не дитина, але все ще любите згадувати свої яскраві та переповнені почуттями підліткові роки, то обов’язково почитайте цю книгу. Розповідь про радощі та перипетії у житті австрійської родини дозволить вам переосмислити власні стосунки з батьками. Персонажі Крістін Нестлінгер - далеко не ідеали, вони мають купу комплексів та сумнівів, морочать один одному голови і ніяк не дадуть ради своєму життю. Але подає авторка це просто і не засуджуючи, як даність становленню дорослої особистості, що дозволяє читачу згадати і прийняти себе-підлітка таким, яким він був. Крім того, ви матимете змогу обміркувати разом з Крістін Нестлінгер своє ставлення до проблем фемінізму та відношення соціуму до неформальної молоді. То ж приємного прочитання!

"Московіада", Юрій Андрухович

 Напевно це перша книжка, з якої я, скажімо так, полюбив творчість Андруховича та і взагалі почав придивлятися до сучасних українських письменників. Карнавально-фантастична, чи то фантастично-карнавальна. Такий собі «темний карнавал» у сучасному контексті (точніше у контексті переламних 90-х). Особисто мені цей стиль, як і його реалізація Андруховичем, дуже сподобалися. Атмосферу створює незвичайну, по-дорослому казкову і темну. І це класно.

Головний герой безумовно симпатичний, хоч і творить постійно якось несусвітню хєрню. Зокрема ставлення до жінок (як, власне, і до всього іншого) типово гультяйське. Тим не менше в ряді ситуацій видно, що поняття совісті йому зовсім не чуже. Зокрема у пам’яті добре викарбувався епізод з дєсантніком. Можливо у головному персонажі саме втілена певна власна сповідь Андруховича перед читачем та в першу чергу перед самим собою.

В цілому роман полишає цільне враження, атмосфера тримається до самого закінчення. Суцільна сіра, холодна, самотня череда спроб знайти вихід з містичних московських декорацій(у широкому сенсі). Діалоги досить живі, в більшості своїй дотепні, з добрим відтінком чорного гумору. В цьому контексті можна назвати «Московіаду» містичною комедією. Ну і секс… Як же без нього... Хоч поданий, можливо, не так і погано – небагато, не дуже відверто, але досить інтимно, може навіть щиро.
Ще відмічу, що Юрій в книзі жартома цитує самого себе: 

– Єдине, в чому я помилився. – стомленим голосом почав ти, – це те, що повірив у можливість свободи. Однак свобода виглядає ілюзорно, як вдало відзначив в одному зі своїх віршів Андрухович!… А жаль…

На перший погляд може видатись, що це випендрьож, але, насправді, більше схоже на стьоб над самим собою.

То ж в цілому «Московіада» полишає враження свіжої, живої розповіді. Містика і карнавальний символізм додають книзі неординарного присмаку та оригінальності. Серед наших сучасних письменників такого стилю я не зустрічав. Як на мій погляд «Московіада» - одна з найкращих книжок наших сучасників, та, можливо найкраща серед творчості Андруховича. Хоч щодо останнього маю сумніви.

"Роксолана", Павло Загребельний

Що ж… нарешті прочитав цю книжку. Гідна, потужна, хоч місцями і досить важка література. В школі я таку, певно б, не осилив.

Що сподобалось… Сподобався акцент на психології, відчуттях героїв. Зрештою, сам автор у післямові стверджує, що перш за все хотів зробити історичний роман – психологічним, донести відчуття і почуття героїв, показати епоху через відчуття людей. Схоже йому це вдалося. Всі персонажі були досить реалістичними, суперечливими, часом ірраціональними, тобто такими, якими певно і були живі їх прототипи. Не було оцього «чорно-білого» у висвітленні вчинків, хоча, може Роксолана й була дещо «зпозитивлена». Хто ж тепер дізнається як воно було насправді… Принаймні добре видно, що Загребельний намагався бути об’єктивним й історичний контекст дослідив досить ґрунтовно.

Щодо сюжету – дурні часи були, що, між іншим, Загребельний теж добре передав. Головні герої ніби розумні і досить благородні люди, але контекст їхнього життя, формалізм локальної культури, традицій, вимагають від них дурних, деструктивних, вчинків. Ця вимушена деструктивність робить ту епоху, відповідно й the роман – практично суцільною драмою, з невеличкими перервами на радісні події, які згодом знов затьмарюються чиїмось горем. Суцільна безвихідь. Таке…

З важкого, а часом може й обтяжливого у романі –  численні описи страждань Роксолани і її роздумів над своєю долею. Воно зрозуміло, але іноді все таки трохи важко, трохи забагато. Це певно тому, що сам сидиш собі на кріслі і «у вус не дмеш», думаєш: «Ех, бійок би побільше». Розбестив мене цей американський кінематограф...

Мова у Загребельного гарна, барвиста. Стиль, як на мене, якоїсь такої собі середньої важкості сприйняття (принаймні як на технаря). В цілому –  сильне та цілком читабельне. Як кажуть – класика, вона і є класика. По суто власному сприйняттю я поставив би десь 8 балів з 10 (нехай пробачить мені Загребельний таке зухвальство).