Оце постійне брюзжаніє в першій частині книжки, абсолютно непослідовна готична життєва позиція протагоніста - воно трохи дістає. Потім всі ці численні рефлексії з ребусами з власних імен і образів. Вже друга книжка поспіль, де автор вдається до містичного подання власної рефлексії, причому подає це не так щоб дуже зрозуміло, і якщо у Стругацьких ці рефлексії є допоміжним інструментом, то тут це практично основна концепція. Взагалі кажучи отаке художнє оформлення власних рефлексій особисто мені видається письменницькою "слабкістю" або "лінню", бо ж написати потік думок і образів і оформити їх у більш менш художній текст - задача напевно суттєво легша, ніж свідомо створити у всіх деталях складні образи, які б по справжньому розгорнули суть проблеми (яку ще самому треба чітко зрозуміти). За це люблю покритикувати наших сучасників, у яких рефлексійні твори зустрічаються доволі часто. Взяти хоча б того ж Юрія Андруховича з його "Таємницею".
З творів Гессе до цього, вже відносно давно, я читав "Гру в бісер" та "Нарцис та златоуст" і вони пішли краще, хоч і там були деякі нерадісні для мене речі. Порівнюючи ці три книжки, приходжу до висновку, що він таки справді був свого роду представником романтизму, хоч ця книжка для мене має чітке готичне забарвлення, принаймні перша її частина. Ну і мені романтизм не дуже імпонує, в ньому часто відчувається капризна інфантильність.
Можливо "Степовий вовк" - це спроба покласти психоаналітичну теорію Юнга на власний життєвий досвід. Тут, на жаль, нічого сказати не можу, бо Юнга практично не читав, а матеріалу прослуханих лекцій для цього явно не достатньо. Тим не менш ця версія виглядає досить правдоподібною. В будь якому разі вкраплення психоаналізу тут точно є, на що натякає і Вікі, та й я сам чітко це відчував по книзі. Перший ж до цього посил - Герміна, яка Герман. І так, психоаналізом Гессе активно цікавився.
Тобто, можливо, у психоаналітичному контексті книга виглядає більш цілісною, але для такого сприйняття очевидно потрібна певна теоретична підготовка.
Є ще в книзі деякі посилання на першу світову і брюзжаніє на науково-технічний прогрес. Але згадуються раз чи два і, здається, не формують якоїсь цільної картини. Ясно тільки, що він проти і того, і того.
Загалом перше враження було таке - книжка-рефлексія ображеного на світ дідугана (хоч йому на момент написання мало бути лише біля 50-ти) - досить кічлива і егоцентрична. Копнувши глибше можна помітити якісь цікавіші і тонші деталі, але мені вони досі не сформували чіткої доконаної картини того, що ж саме він хотів сказати чи показати цими образами. До останнього сподівався, що все скотиться в стьоб зі старого пня, але нє. Ну як нє, взагалі-то в кінці до нього приходить Моцарт, який культурно каже йому, що він дебіл і що треба трохи простіше сприймати речі, але той 5ти-хвилинний сферичний Моцарт у вакуумі слабко перекриває враження від ниття першої половини книжки.
P.S.
Якщо цей злий текст побачить хтось, хто сприйняв книжку кардинально інакше - буду вдячний обговоренню.
Немає коментарів:
Дописати коментар