Ну от, я таки його дочитав. Загалом десь декілька місяців пішло, але це з суттєвими перервами.Дуже крута книга.
Дуже сильна, щира, вистраждана, витримана. Коли я раніше чув про неї, думав це буде щось досить нудне, перевантажене деталями і особистими стражданнями автора, желч і образа на тих, хто його гнітив ну і таке інше.
Що можу тепер сказати - все виявилось абсолютно не так, як я собі думав.
Книга, хоч і величезна, зовсім не нудна. Є чітка структура, є витриманість лінії розповіді, є багато цікавих деталей. Тим більш вона буде цікавою, якщо Вас цікавлять часи радянського союзу, події, що тоді відбувалися. Ще наші батьки частково застали ті часи, а бабусі з дідусями - й поготів. І от зараз, прочитавши її, в мене виникло досить багато питань до того, а як проживали ці часи саме мої предки. Але от, вже не так багато лишається людей, які моглим б мені щось про це розказати і треба швидше шукати й слухати.
Деталей в книзі багато, в першу чергу тому що вона писалась по особистим свідченням дуже багатьох людей, але ці деталі не перевантажують. Лише іноді я ловив себе на думці, що вже "досить по цьому пункту, давай далі", але це було буквально пару разів. В іншому книга сприймається відносно легко (в сенсі інформаційного навантаження.).
У Солженіцина несподівано (для мене, принаймні) дуже хороший художній стиль - з відчуттям, з іскрою, з дотепним гумором. До того ж текст вийшов дуже щирим. Зараз думаю, можливо щирість крізь призму особистого досвіду і світогляду як раз і формує стиль як такий. Тому й неможливе якісне мистецтво без щирості, а там де щирість - там, десь поряд, і якість. Принаймні так відчувається. Напевно мистецтвознавці тут скривилися б. :)
Добре відчувається повага до читача, співчуття до героїв оповіді. Це приємно. Спробуйте знайдіть таке поважне до Вас ставлення у сучасних текстах на тому ж пострадянському просторі. Все це разом робить читання схожим на цікаву і дотепну бесіду. Цьому сприяє і сам Солженіцин, час від часу напряму звертаючись до читача.
От цікавий ньюанс: як тип твору Солженіцин вказує "опыт художественного исследования". Спершу може здатися, що це така специфічна форма випендрьожу - придумати для себе оригінальний стиль, так ніби старих мало. Насправді ж "ГУЛАГ" по суті і є саме художнім і саме дослідженням. Обидві компоненти повноцінно присутні. Є хороший художній стиль, як я вже казав раніше, і є дуже міцна компонента дослідження - це починаєш усвідомлювати десь на середині твору. Солженіцин справді подає матеріал системно, з усіма необхідними оговорками і посиланнями на джерела.
Щиро кажучи у нас навіть дисертації по фізиці не завжди такі системні і щирі у викладенні і аргументації. Це мене дуже тішить і додає поваги автору, в першу чергу як інтелектуалу і досліднику.
Що ще характерно - немає ниття. Людина сиділа за свої погляди в лагерях, була в ссилці, і все одно не ниє. Навпаки! Він себе критикує й посміюється за надмірну самозакоханість в молодості. Немає желчі навіть у відношенні до системи, якого його крошила. Його і всіх тих, про кого він пише. Це дивовижно. Так, він критикує, так, він висміює, але не з позиції озлобленого раба, а з позиції вільної людини. Для мене це була приємна несподіванка. До того ж, основна частина тексту не про автора - про інших. В цьому відчувається зрілість свідомості автора, відсутність зацикленості на собі, здатність до усвідомленого альтруїзму.
Що ще приємно "ГУЛАГ" - це твір в першу чергу про людей і для людей. Гуманність, любов до людини, розуміння її страждань, співчуття - центрові риси. Насправді книга не так про систему радянських лагерів, як про те, що була велика кількість людей, які неспарведливо страждали і вмирали мільйонами, а всі робили вигляд що все кльово. Власне, досі роблять вигляд.
Вже багато пишу - знаю. Ще лише дві речі, які зауважу.
Почитавши "ГУЛАГ" усвідомив, що досить багато слів і фраз, які ми вживали в дитинстві (деякі вживаємо й досі!), щоб виглядати "крутими", були з блатного або лагерного жаргону. От нпрклд: перекантоваться, кимарить, жизнь малина, гнать беса, фраер, зажал, филонить, тухта - і це далеко не всі. От пам"ятаю мама якось серйозно когось сварила "придурком лагерним". Тепер я знаю що це. Вухуу!
Але виникає питання: а наскільки глибоко насправді зеківська культура просочилася у звичайну суспільну? Чи це провяляється тільки у вербальній формі, чи може у поведінковій теж?
Ну і на останок про українців у Солженіцина. Як же без них, рідненьких. Тема дещо примітивна, але раз вже заходила про це мова, то треба розібратись.
Здається є стереотип, ніби Солженіцин українців недолюблював і загалом був проти націоналізму. Так от, ніякого недолюблювання я в книзі не побачив. Вопше. Практично всі суттєві місця, де українці згадуються - вони згадуються у позитивному ракурсі. Зауважте, навіть бандерівці! Я вже приводив один такий уривок на фб. Фактично знайшов тільки одне сумнівне місце, де Солженіцин пише, що український барак не підтримав спільної забастовки. І то, це факт і подається він, як результат рішення недосвідченої молоді. В переважній більшості інших згадувань українці подаються, як досить організовані і стійкі люди, бійці.
Та шо там, судячи по цій книзі, він взагалі українофіл! Тому, принаймні по "ГУЛАГУ", можна сміливо робити висновок, що стереотип цей - надуманий. Може хтось вкаже на протилежне - буде цікаво глянути.
Отак.
Якщо Ви прочитали весь цей допис - дякую. :) Принагідно читайте Солженіцина, він дуже потужний.
Немає коментарів:
Дописати коментар